Милі жіночки ще
змалечку навчені усе вибивати слізьми, плакати, вимагаючи. Якби хлопчик так
робив, на нього тицяли б пальчиком і соромили. А дівчинці – можна.
Все дитинство і
навіть юність у майбутньому мужчині убивали все чоловіче.
Це робили няньки,
виховательки у садку, вчительки у школі, інколи і рідні матуся та бабуся. Все
робилося, аби з майбутнього мужчини зробити прислужливого, слухняного, готового
завжди плазувати, вбиваючи чи висміюючи ініціативу.
А татусі? Якщо їх
і не вигнали жінки, якщо вони і були з дітьми, то були мало, змушені більшість
часу працювати задля задоволення чималих потреб сім'ї, у якій росте аж одна
дитина. Там же все потрібно – годувати, взувати, вдягати, оздоровлювати…
Підлітковий вік.
В цьому віці у суспільстві вже присутні парубки 14-18 років, які не звикли до
відповідальності, не дуже хочуть думати. При цьому вони мріють про усе, і, бажано,
щоб це усе було одразу ж. Інфантильні та слабкі, хворобливі та залякані –
входять до цього життя майбутні мужчини.
А дівчатка у
цьому віці вже добре засвоїли, де для них буде комфортніше і хто зможе надати
їм усілякі блага в обмін на доступ до тіла. Маючи молодість, симпатичні та не
дуже симпатичні українки відчувають на собі увагу багатьох мужчин і вже
навчилися обмінювати секс на усілякі гаразди, на різні матеріальні цінності чи
на те, що можна за гроші купити (телефони, одяг, їжу та напої в ресторані, розваги
тощо).
Ці 14-20-літні
жінки довго ще зватимуть себе дівчатами (дєвушкамі). І як у дитинстві усього
досягали слізьми, подорослішавши, вже і маніпулюватимуть по-дорослому, очікуючи,
що лише за наявність жіночого тіла весь світ, а особливо чоловічий світ, їм повинен
і перед ними винний. І якщо не вдалося видурити чогось, досягти словесною
хитрістю, то вмикається звична з дитинства програма: сльози.
Славко Київський
для Патріархального Києва
