Для бабораба
моральним арбітром є лише баба. Всі його досягнення мають малу вагу для нього,
для інших мужчин, на його погляд.
Баборабам
важливо, як баба ставитиметься до звершень їхніх, як оцінить, що скаже. І своє
життя, і сімейне щастя, і поведінку дітей вони розглядають та оцінюють крізь
призму «подобається» чи «не подобається» бабі.
Добре чи погано
навчається, поводить себе, їсть дитина, що народжена у бабораба чи виховується
ним, все це у нього вирішує баба.
Плазування перед
бабою та задоволення її егоїстичних бажань – ось у чому бабораб вбачає сенс
життя, мужність, правильність.
Чим більше ти
примушуєш особу жіночої статі, яка не виконує своєї природньої підлеглої
функції, до виконання суто жіночих обов’язків, тим більше, на погляд бабораба,
ти неповноцінний, поганий, невихований.
Щоб задовольнити
хитру егоїстку, бабораб, натхненний радістю мазохіста, стає ломовою конякою та
дійною коровою. Аби це влаштовувало його повелительку.
Якщо починалося
виховання баборабів з того, що дівчинку не можна бити, то згодом це дійшло до
етапу, коли навіть невиконання примх «богині» є неприпустимим, і бабораби, щоб
здаватися «справжніми мужиками» та щоб у такий спосіб показувати своє справжнє
кохання та мужність, продовжують марнувати своє життя та засмічувати простір
своїми нікчемними хворобливими організмами.
Славко Київський
для Патріархального Києва
